Іван Койляк з Івано-Франківська був водієм-далекобійником у престижній іноземній логістичній фірмі, добре заробляв і мріяв про власну справу.“Коли тільки-но почалось повномасштабне вторгнення росіян до України, я без роздумів вирішив повернутися на Батьківщину, проте не одразу визначився, чим буду займатися та як допомагати своїй державі, адже не служив у війську, — розповідає Іван. — Спочатку, оскільки я був професійним водієм, подався у волонтери і возив гуманітарну допомогу на передову українським військовим. Там я побачив усі воєнні жахіття, що накоїли окупанти в українських селах і містах”.
Іван записався до одного з добровольчих формувань місцевої територіальної громади, де вони спочатку підтримували порядок у місті, патрулювали та допомагали місцевим муніципалам і поліції, а далі почалося навчання, пише АрміяІнформ.“Приблизно за місяць-півтора колеги-добровольці почали їздити на польові тренування, навчалися стрільби з пістолета та автомата, а потім і з іншого озброєння, — пригадує Іван. — Я теж їздив на полігон і, по суті, розумів, що незабаром ми теж поїдемо захищати Україну. Чесно — був готовий до цього, хоча і не зовсім розумів всього ризику та відповідальності, котрі мене чекали попереду”.
На початку квітня особовий склад добровольчого формування записався до однієї з бойових механізованих бригад, де новобранців одразу відправили на полігон, аби вдосконалити військову підготовку. Там Іван і здобув свою першу в житті військову спеціальність та позивний Vano — скорочено від свого імені.“Нині я водій у бойовому кулеметному взводі, котрий боронить українську землю на Донеччині, — каже Койляк. — Виконую бойові завдання з доставки боєприпасів, провізії та іншого важливого вантажу на передові позиції. Нещодавно мої друзі купили мені крутий та потужний позашляховик, власником котрого був англієць на ім’я Джон. Він добряче скинув ціну на автівку, коли дізнався, хто стане наступним її господарем. Тож і я дав своєрідний позивний машині — «Джон». Тепер він мій справжній друг та надійний товариш, котрий під час обстрілу чи на бездоріжжі доставить все необхідне на «нуль»”.
Командир його підрозділу жартує, що Vano може брати участь у будь-якому престижному ралі:“Йому доводиться в надскладних умовах доставляти на передові позиції найнеобхідніше, а інколи й возити поранених, — каже командир взводу. — Доріг практично немає, все розбите та зруйноване. А про водіння вночі я взагалі мовчу, їздити в цілковитій темряві без приладу нічного бачення на свій страх та ризик — це, без перебільшення, героїзм”.Біль Івана і не тільки його, а й всіх армійців – запчастини. До імпортних автівок дуже дорогі та не завжди їх можна дістати, а те, що передають волонтери, не завжди покриває потреби.
“Добре було б, якби надходила й допомога із деталями та розхідними матеріалами — ми б були набагато мобільнішими і спритнішими, — каже Іван Койляк. — Звичайно, війна потребує величезних матеріальних ресурсів, проте справний та потужний транспорт на війні — це 80% успішно виконаного завдання”.Vano мріє, аби Україна перемогла в війні і в економіці – аби іноземці мали за честь працювати в європейській державі, а він буде цьому сприяти, маючи успішний процвітаючий бізнес.
